Оліверз Дому на Пагорбі

Попри те, що була дуже рання година, сонце підморгнуло з-за обрію і його перша помаранчева скибка зʼявилась над водною гладдю. По ледь помітних хвилях побігли промінці, проникаючи в темряву води і пробуджуючи місцевих мешканців, даючи ознаку того, що почався новий день в їхньому житті. Ніби змагаючись наввипередки, вони добігли до землі і залізли по деревʼяному пирсу на простори порту щоб наводити там лад. Виганяли тіні з темних кутків, женучи їх куди подалі, буквально спалюючи темряву, що окутало місто, освітлювали приміщення, куди зараз підуть робітники і робітниці, нагрівали повітря поміж вулиць. І після цього, пускали на місце вигнаної темряви легкий ранковий туман.

Сіачапелл був портовим містом. Невеликим, не маленьким. Він лежав у середнього розміру затоці, поступово піднімаючись вгору по схилах. Над всіма дахами визирала вежа тутешньої церкви. Висока, з колоколом і хрестом на самій верхівці, вона гордо споглядала на всі будинки з помаранчевими дахами, що лежали під нею, окидувала оком море і лише не дивилась в бік найвищого схилу. Там її его підтачував вигнанець. Будинок. Маленький страховісько. Збудоване аби з чого, без стилю і без чарівної помаранчевої криші. Він визирав як опудало над всім містом і навіть над церквою. Тьху на нього!..

І ніхто не міг з ним нічого вдіяти. Кривий, підпертий по боках брусками дерева, він гидко стояв, хоча здавалось що зараз впаде. Але скільки років церква чекала цього моменту, а він все стояв і стояв, немов у власному уродстві він скамʼянів і вже ніколи не злізе з того пагорбу.

Відволікшись, вона не помітила, як проміння вже забралось всередину, продершись крізь різнокольорові вітражі, деручись по цеглинній кладці догори і дісталось самої вершини, впавши на жилаві руки майстра дзвонів. Одягнутий в легку робу, підпоясану плетеним поясом, майстер міцно вхопив канати і почав розкачувати колоколи. Ох і нелегко вони прокидались. Тяжко позіхнули в один бік, потім в інший, ледь-ледь не торкнулись твердого металу, але ринули назад, щоб з новою силою вдарити о стінах і зазвучати на все місто!

Гомін ранкових колоколів вирішив змагатись з промінням у швидкості і помчався до останньої позиції, щоб перемогти. Вгору по схилу, вистрибуючи на кривий дім немов павук, що хапає свою здобич. Швидше, швидше, або не встигнуть! Не встигнуть наздогнати проміння на самому верхньому поверсі і розтанути в повітрі.

Цей гомін міг би розбудити мешканців, але не сьогодні. На четвертому поверсі, в своїй затишній, хоч і повній розгардіяжу кімнаті, Олівер не спав. Він прокинувся кілька хвилин тому назад, якось так різко відкривши очі, що сам цього злякався. Знаєте це відчуття, коли ти поринений в неймовірний сон, страшний, або захоплюючий і в секунду твоя свідомість витягує тебе звідти. Так і тут. Олівер відкрив очі, коли перші промінці побігли по стінах, зазираючи по всіх кутах і мотлоху, що він необережно розкидав.

Стіл був завалений папіром, фарбами, частина з яких вже засохла і треба було оновити, або щильно додати води. Олівці, звичайні, не кольорові, але дуже зточені, бо Олівер полюбляв малювати невеликі ескізи саме графічним олівцем. Під столом зібрались в купу шкарпетки. І цілі, і диряві, і різнокольорові. Маленького хлопчика не турбувало часткова відсутність тканини, хоча його опікуни намагались якомога ретельніше зашивати і ренновувати постраждалих «шкарпетних бійців». Білизна, шорти, кілька замазаних в фарбах футболок, правда виднілись і вцилівші екземпляри. В іншому куті була саморобна шафа з кривими дверцями, що треба було сильно грюкати, аби вони доречно зачинились і утримували в собі купу іншго мотлоху, що норовила вирватись несортованою масою назовні.

Зранку було відчуття, що за ніч з Олівера вийняли всі кістки, а тіло було підвʼязане за мотузки. Як деревʼяна лялька, котру смикнули, хлопчик підвівся, а голова бовтнулась немов бавовняна кілька, що примотана лише тонесенькою ниткою до тіла. Пасми волосся зрадницькі затулили очі і маленькі ручки почали із завзяттям відкидати їх назад в невдалій спробі вгамувати. Але хто ж вгамує той вибух макаронного виробництва на голові десятирічної дитини?

Олівер обережно замкнув за собою двері і спробував тишком-нишком спуститись донизу, на кухню. Попри шляхетність наміру, зрадницьке рипіння сходів ніщо не могло сховати. Суха деревина тріщала, видавала затяжні свисти і скрипи. Чим тихіше ступала нога, тим гучніше відгукувалась поверхня і здавалось би весь будинок зараз встане на вуха. Великим подивом було те, що реальність виявилась іншою. Олівер стояв на одинці біля кухонного столу, ніхто вгорі не прокинувся і він з подивом, та деяким облегшенням, намазував вершки на солоний крекер. Рука потягнулась до літрової банки з полуницею. Кришка на ній піддалась не з першої спроби. Сили в юному тілі ще не вистачало щоб відкривати консервації, банки з молоком і тощо без проблем. Кілька хвилин і все вдавалось. Але ж хочеться миттєво…

Наливши склянку холодної води, Олівер тихенько відчинив двері і вийшов на подвірʼя, в прохолодний ранок. Будинок відкидував довгу тінь поперед собою. Земля була трохи волога, на одиноких кущиках трави перед порогом виднілась ранкова роса. Олівер ж взяв курс вліво і пішов до яблуневого дерева, як прихилилось неподалік. Там він ще вчора запримітив гарне яблуко. Зелене, налите соком, одна сторона вже почала червоніти і це був сигнал що треба рвати. Він полюбляв зелені яблука, тверді і хрусткі немов огірки, але соковиті. Коли кусаєш то сік аж тече по тобі, ляпає по всій одежі, ще і в око потрапить. Зуби правда жовтіють, але хіба ж дитину хвилювали власні зуби?! Струнка яблуня без жалю віддала скарб і скинула додатково кілька зрілих своїх діточок. Щоб були за компанію.

Дитячі пальці підхопили два яблука і хутко поклали в кармани. Ніжки ж швидко затупотіли до невеликої прибудови. Тут в спеціальних умовах вирощувались квіти і певні ягоди. Обережна спроба зняти кілька маленьких кольорових ягід закінчилась приблизно ж в ту мить, як і почалась: дитячи пальці не розрахували силу, стиснулис занадто сильно і сік бризнув у всі боки. Тремтяча рука намагалась обережно зняти нову ягоди, але тремтіння не вщухало і прийшлось рвати просто що є сили. Фиркнувши, Олівер миттю закинув ягоди до рота і запив. Розумівши, що ніхто не буде радий його брудній одежі, він потопав догори, зустрічати ранок.

З плином сонця по небу, мешканці будинку поступово вставали. Коли замість помаранчевої скибки, що ледь виднілась на обрії, зʼявився вже помаранчевий диск, дім увійшов в свій звичний режим роботи. Було чутно тупотіння, дзвін посуду, столових приборів. Ніс вхопив запах чогось настільки смачного, що була мотивація іти знову донизу.

Олівер відклав пензлик, подивився на замальовки, що встиг накидати на папір і з відчуттям власного задоволення помчався донизу.
- До-о-о-оброго ра-а-а-нку! - поздоровкався свин, що читав газету за столом. Він завжди коли читав, то затягував слова.
- Я знову прокинувся першим! - радісно відгукнувся хлопчик, зазираючи за спину лебідя, котра щось смажила. - Що це?!
- От дочекайся і дізнаєшся, - вона лагідно відштовхнула його допитливу голову і вказала крилом на стіл. - Собака, принеси овочів, будь ласка. Перця і ще штуки 3-4 томатів.
- Гав! - відгукнувся пес і виляючи хвостом побіг до городу.
- Люба, в нас вже запасів залишилось до вечора. Треба сходити на ринок і оновити. - качка сиділа на кухонному стелажі з олівцем в руках і записувала що треба буде взяти. - Олівер, підеш зі мною?
- Ага! - Олівер навіть не звертав уваги, бо очі вчепились до газети, котру читав свин. - Це знову та сама?!
- Ну а якже, - свин засміявсь на весь свій широкий ріт, - щотижнева газета приходить раз на тиждень Олі. Ну, ех… Нового в ній не зʼявилось. - він згорнув її і поклав на стіл.
- І тобі не набридає? - Олівер власноруч взяв її і спробував щось прочитати. - «До… міста.» - він зробив паузу. - «при-бу-ває» - знову пауза. - «і-но-зем-на де-ле-га-ці-я» - Га! До міста прибуває іноземна делегація! А що таке делегація? І що таке іноземна? - Олівер глянув на свина, лебідя і качку, що отримати відповіді.
- Делегація - це певна група людей. Як ми тут всі, на кухні. - відізвався равлик, що сидів непомітно на блюдечку поріч. - А іноземна значить, що вона з іншої країни.
- Вау! Тобто це вона звідкилясь далекого? І що то за країна?
- Там не пишуть Олі - підключився свин. - До речі це повинно трапитись найближчим часом. Судячи з дати газети.
- Олівер, а ну бігом мити руки! - скомандувала лебідь. - Сніданок майже готовий. І Олівер побіг в інше приміщення на першому поверсі щоб вмитися, бо він цього досі не зробив і вимити начисто руки.

Його родина була доволі незвичною, тому і жили вони окремо від інших. Лебідь, качка, свин, собака і равлик вже були представлені на кухні, а от кіт, півень і сова поки що займались власними справами, хоч вже і готувались спускатись донизу. Це не була типова родина, яку можна було побачити в майже кожному будинку в Сіачапеллі. Так, по-інде могла бути єдина мати, або єдиний батько. Можливо батько і мати, що чекають дитину, можливо без неї взагалі. Але щоб звірі… І аж вісім штук - такого ніде не було. Але для Олівера це не було якимось дивом. Він з ними жив відтоді скільки себе памʼятав. Вони завжди були поруч, зігривали його і виховували.
- Лебідь, тримай! - пес поклав кошик з овочами, що замовила господиня.
- Свин, ану ходь сюди, наріж тоненько. - вона підсунула йому ножа. - Тільки ж тоненько, щоб ми всі могли поїсти, а не так як зазвичай.
- А шо, хіба я зазвичай роблю інакше?
- Якщо тоненькі - це пів буханки хліба, то ні. Не інакше. Але наразі спробуй нарізати тоненько для мене. Для мене. Подивись на мене, на себе, спробуй зрозуміти що таке тоненьке для мене. І для сови, для кота, для Олівера в кінці-кінців.
- Ой ну тільки заради Олівера - він щиро всміхнувся, реготнув і підморгнув маленькому хлопчику. Почав нарізати.

Через лічені хвилини на столі вже стояв запашний сніданок. Тут був і запашний хліб, і помідори з сіллю, паприка, біла немов сніг сметана, зі свіжою зеленню. Смажена риба у фрітюрі, вершки, чай з місцевих трав. Скибочки сиру, квашена капуста, квасоля під томатним соусом і на десерт - ягоди з теплиці!
- Олівере… - незадоволено вийшов півень.
- Фо? - жуючи хліб не зрозумів хлопчик вже проблеми в його сторону.
- Скільки разів я тебе просив замикати двері до теплиці? Ну ти ж руйнуєш місцевий клімат.
- Я заклив! - він нарешті проковтнув хліба і здивовано дивився. - Я взяв бруксину, заляпався, пішов на вихід… - На мить він завмер і зрозумів. - І не зачинив… Вибач півнику.
- Наступного разу - перевіряй. Скільки ми вже з тобою це обговорюємо?
- Ну вчора ж я зачинив?
- Півень, дай дитині поїсти, потім розповіси їй про власний тераріум. - свин відставив стільця, щоб туди застрибнув півень і зміг почати сніданок. - Ти он не бачиш, що дитина з повним ротом.
- Тераріум у тебе в голові. В мене - теплиця. Тільки потім весь мій труд піде коту під хвіст, - обурився півник.
- Ге-е-е-й, мене не вплутуйте - одізвався кіт, що вже спокійно і розтянуто зʼїдав смажену рибу. - Мій хвіст при мені і туди нічого не піде-е-е. - Він облизнувся. - Гарна рибка лебідь, дя-я-я-я-кую.
- Прошу, прошу. Давайте все насолодимось сніданком! - зраділа вона і хоч вже дехто почав їсти, здебільшого більшість чекала лебідь.

Сніданок почався!
Напхавши пузо, Олівер зіскочив першим і поніс тарель до мийки, щоб почистити. В домі панувало правило, що кожен миє за собою. Виключення становив лише равлик, але йому підносили їжу на зеленому листку. Він і його зʼїдав і саму їжу.

Подякувавши за смачний сніданок, Олівер вибіг на свіже повітря, щоб погойдатись під деревом, поки качка ще снідала і виявилось кілька хвилин перед тим як іти в місто. Гойдалка розташовувалась під іншим деревом біля дому. Це була доволі висока і міцна тополя, що сягала навіть вище будинку і витримувала товсті канати гойдалки. Олівер вмостився на деревʼяну дошку і ніжки з усією міці відштовхнулись.

Вітер дмухнув у волосся, знову його розкуйовдивши, земля змінилась синім небом, а он там, за межею землі, виднівся Сіачапел. Його помаранчеві дахи і церква, що визирала над всіма. Ще далі - порт. Вже багацько люду вийшло на працю і взагалі - по вулицях було видно як бігали цятки з одного боку в інший. Місто прокинулось і настав черговий робочий день. Для всіх… Окрім Олівера.

- Олівере! - почулось з дому. - Візьми пакунки, рушаймо! Він зістрібнув з гойдалки, побіг в підсобку і взяв кілька плетених торбин, щоб туди вмістились всі придбання на ринку. На ганок вийшла качка, обтрусилася, всміхнулась і вони разом потопали вздовж тропинки до головної дороги.

Качка перевалювалась з ніжки на ніжку, Олівер підстрибував на кожному кроці - настрій був чудовий, ранок тільки почався і вони удвох насолоджувались погодою.

- А чому вранці так часто буває туман? - запитав Олівер. - Я вийшов яблука зірвати, так тут така поволока була! - Олівер подивився на здивовану качку, - Так-так! А місто взагалі ледь не повністю в ньому було. Ніби хмари зіткнулись!
- Олівер, ти ж знаєш, що вода випаровує при нагріванні. Земля охолоджується за ніч, а вранці починає нагріватись. Це створює пар. Як в лазнях.
- І що прям все місто так занурює?
- Звісно! - качка аж підстрибнула від власної впевненості. - Тут же поруч і море і схил і недалеко ліси. Вітер не встигає розігнати, а охолдження за ніч іде добре.
- Розумна ти качка.. - він гигикнув і закинув руки за голову. - Все знаєш, все знаєш.

Стежка поступово виходила до головної дороги. То була доволі широка, витоптана площина, частково обставлена невеликими камінцями з обох боків. Стежка пірнала різко донизу, між двома схилами і виводила до перших домівок портового міста.

Тут не було стін по колу, що створювали б захист. Навпаки - Сіачапел розташовувався між схилами, тому одинокі проходи в нього можна було б легко обороняти. А з моря - бухта, яку теж можна вдало патрулювати і захищати при потребі. Правду мовити, такої потреби не було мабуть з перших років заснування поселення, коли тут були лише деревʼяні хати і бруд навколо, але на всякий випадок - не завадить.

Завдяки цьому Сіачапел став портовим курортом. По перший домах можна було зрозуміти що за атмосфера панувала майже круглий рік. Білі домівки з вичурними садами запрошували гостей до себе. Деревʼяні вікна пропускали свіже повітря всередину, намагаючись якомога довше утримувати спеку подалі від господарів. Високі, пахущі кіпаріси зустрічали гостей міста і не відпускали їх де б вони не були. Ялівці своїми ніжними гілками проростали в кутках. Аромати трав і хвої змішувались в повітрі і збуджували нових мандрівників. Тут поєднувались кухні з різних куточків, було чутно запашну випічку, прянощі і спеції, люди від самого ранку могли вже хильнути чарку ігристого напою і в гарному настрої піти на роботу.

Мужланцькі чоловіки в порту, з пишними вусами і в білих сорочках. Засмаглі немов кольоровий метал, жилистими руками впивались у величезні вантажі і тягнули їх всередину. Потім виносили інші коробки та бокси, щоб завантажити на кораблі. Піт тік струмками, але чоловіки робили справу. Знову рука вчепиться у візов і знову тащить його перед собою. Витре лоба, схопить склянку води, і знову везти. Склад наповнювався, а перед його вхідними дверима вже утворювалась черга з купців, що нервово тупали ніжками в очікуванні. Туп-туп-туп, туп-туп, туп-туп-туп. «Скільки ж можна?!» - не витримав хтось. «Нам треба працювати, магазини відкривати!». До них виходив низького зросту чоловік, з люлькою в зубах, затягувався немов чайник і пускав дим навколо себе.

- Годі, годі шановні добродії. Всі встигнемо, ми теж не баклюжки бʼємо. - він кинув свій погляд на першого продавця. - Вам що пане?
- Бочку меду, кілограм спецій і ось ще. - обережно простягнув папірець зі списком до завідувача складу.
- Ох і немалий список. Добре, зробимо. За 10 хвилин у дверей біля видачі. Анджей! - гукнув завідувач помічника. - Тримай, щоб через 7 хвилин було у дверей.
- Добре, зробимо!

І так по черзі підходили торговці, давали списки, називали найважливіші товари і відходили до іншої черги чекати видачі. Хоч і здавалось, що було багато людей, але черга починала дуже швидко танути. Анджей і його команда вкрай вправно діставали потрібне, віддавали продавцям, його помічники сортували речі і готували необхідні, потім великий чоловік підвозив і вантажив на брички, що везли торговцям до магазину. Дзвеніли золоті монети, велась торгівля.

Трохи подалі місцеві рибалки віддавали ранковий влов: «Свіжа риба, налітайте панове!» - лунало поміж лодок. То був вже «рибний порт», як його називали в народі. Тут, на самих лодках були розкладені риби різного виду і розміру. Від маленьких, таких, що можна було скормити кішці, до велетнів, що могли відкусити людині руку. І лежали вони чисті, акуратні, майже без фірменного запаху, що супроводжував всі рибні ринки. Тут вміли полювати на рибу чисто, щоб вона не мучилась і не пускала отруту у власне тіло. І всі ці знання звісно ж йшли з легенди.

Місцева легенда, коріння якої ніхто не скаже, розповідала про легендарного рибалку, що ходив в море хтозна років тому назад. Це був великий чоловʼяга, одна його долонь могла розтрощити здоровенну бочку з пивом немов то була комаха. Одружений був він на тендітній жіночці, зростом ледь сягала йому до грудей. Ледь-ледь. Кохав без тями, хто і міг керувати і вгамовувати чоловіка, так це вона. Що не шепне тихесенько, так послухається, немов той звір перед хазяїном. Вгамує нерви, вгамує пил і заспокоїться. Все для неї робив, але рибалку залишав для себе. Так от напросилась одного разу жінка до нього в лодку. Довго пручався чоловʼяга, ух як довго. День, тиждень, місяці. Але жінка наполягала і не змінювала курсу, то врешті-решт здався. «Твоя взяла…» - буркнув він, пускаючи її до себе. «Але знай. Я кохаю тебе, але від цієї ідеї не в захваті». Дружина лише лагідно всміхнулась, поклала здоровенну на вигляд торбу поруч себе і сіла грести.

Море зустріло їх як давніх друзів. Не було ані хвилі, лише тонка тканина води, що відзеркалювала небо. Він показував як ловити рибу, на що отримав пручання: «Я спробую сама». Не витримав чоловік, гримнув рукою по лодці так, що та аж тріснула, але тендітна дама немов не помічала це. Вона кинула кілька крих у воду, щоб підманити рибу. Не помічаючи того, що риба поступово почала підходити до поверхні, жінка тендітними руками розпакувала власний пакунок і дістала звідти довгий лук. І кілька стріл на тонких нитках.
- Це ще що таке?! - обурився чоловік, але одразу вхопив ніжний погляд дружини.

Ніби птах швидко пролетів повз них і одразу пірнув у воду. Але так, що майже нічого не чути. Стріла різко увійшла в рибу і та відразу відправилась у інший світ. Жінка обережно смикнула нитку і через мить тримала першу здобич. Риба була акуратно пробита в одному місці, від неї не тхнуло сморідом і вона не задихалась повільно на повітрі.
- На, тримай любий - дама простягнула власну здобич чоловіку. Той поклав рибу в сітку.

Пролунав ще один постріл, теж майже беззвучний. В руках опинилась наступна, потім ще, і ще і ще. Так жінка навчила свого велетня акуратності і обережності. Вона поступово привчала його полювати з повагою до природи і до риб.

Чоловік змайстрував інший пристрій. Щось схоже на карманий лук. Він поміщував туди невеликі заточені цвяхи і швидко вловлював рибу. Ця традиція дожила і до наших часів, тому на місцевому рибному ринку не було того сморіду.

- Ну де вона… - бідкався Олівер, що вже не міг чекати перед дверима.
- Зараз прийде, мабуть затримується в порту. - спокійно відповіла качка, хоч і сама вже втомилась чекати.
- Біжу-біжу! - почулось на краю вулиці. В ранкових тінях, поміж білих стін бігла пишна жінка із дзвінким немов квітка голосом. Попри власні розміри, вона була одягнена в товсту білу сорочку, пояс буквально перетискав її посередині, а чорні пишні брюки звужували талію. Її пишне руде волосся зібране в пучок сяяло як те ранкове сонце, а фартук вона тримала у руці, щоб не заважав бігти.

ЇЇ магазин носив горду назву «У пані Шульран». Стояв на розі вулиці Кіпарисної і Капітольскої. Темно-зелена фарба і якісне дерево підкреслювало якість товарів всередині. Золоті літери вивіски органічно вкладались в композицію. Качка і Олівер були її постійними клієнтами, завжди покупали в неї, якщо крамничка була відчинена. Якщо ні - були ще кілька точок, але зазвичай пані Шульран задовільняла всі їх потреби. - Перепрошую любі. - вона нахилилась до качки і погладила її, а потім посміхнулась Оліверу. - Такі щось черги біля порту. Щоб по вівторках і стільки натовпу. Люди подуріли.

- Не турбуйтесь, мабуть поповнюють запаси, - качка застрибнула на стіл де поруч стояли рахункові таблиці. - Попрошу в пані свіжої сметани, петрушки, мабуть давайте пучка чотири. Ні, пʼять. Ще он ту, - вона показала крилом на інший прилавок, - халву попрошу, баночку олії, вершки і… - качка подивилась на листа, - А, ще треба тунця.
- Ой люба, тунця ще не встигла купити. Краще вам зараз самим на ринок сходити, поки не розібрали ранковий влов. Я вже скоріш після обіду піду.
- Нічого-нічого, ногі не дрова, ще носять. Пройдемось. Так Олівер? - він лише мугикнув, зазираючи за скляні прилавки. - Може тобі принести Дороті? - перепитала качка?
- Та ні, не треба дорогенька. Не переймайтесь. Повинен був Джек принести, але він побіг по власних справах.
- Качка, - звернувся Олівер, - а можна оцей тортик? - він показував на свіжу випічку, що стояла в іншому куті.
- Олівер… - качка спробувала осудити його грізним поглядом, але здалась буквально наступної секунди. Ну добре… Скільки за цей шматочок?
- Пʼятнадцять, - посміхнулась Дороті. - Покласти?
- Хм… Та ні. - нотка смутку пробігла по бідній пташці, - Може щось є щось трошки дешевше? В мене лишається лише десять монет. - качка ще раз перерахувала всі продукти що замовила і монети, які були в її мішочку.
- Ой беріть, якщо що, то потім занесте. Бо воно найкраще що я маю, а от дешеві хай і гарні, але ж смак то інший. - Дороті щиро всміхнулась і побігла пакувати шматочок тортику.
- Дороті, мені незручно! - зніяковіла качка. - Не треба так!
- Незручно, люба моя, це коли бджола за носа вкусить. А це - доброзичливість. - Вона вже вкладала шматочок шоколадного торту в пакунок і віддавала щасливому Оліверу. - Хіба я можу відмовити отаким щічкам? - пухленькі пальці Дороті вхопили хлопчика за щічки і трошки їх потрусили.
- Доброзичливість, яка потім змусить купувати ще і ще. Він же не зупиниться! Дитина не знає межі солодкому! - Качка розсміялась, але віддала всі гроші, що в неї були, залишивши лише на рибу.
- Ну то й що, дитина потрібна їсти. Багато їсти! - Дороті поклала пакунок в руки Олівер і глянула на качку. - До речі… Рекомендую скуплятись. Бо щось ходять чутки ніби наступного тижня будуть проблеми з доставками. Га.. - замислилась дама, - То може це тому і черги такі біля порту. Що ж це я так проззявила?
- А через що саме - кажуть?
- Та ні, люди почали хвилюватись. Кажуть що проблеми, проблеми, не прийде товар. Але то так, ніхто нічого не може пояснити. - Дороті потиснула плечима і поклала гроші в касу.

Розпрощавшись, качка з Олівером рушили до рибного ринку. Він знаходився неподалік. Від зеленої крамниці, треба було йти вниз по вулиці, поміж розкішних домів з гарними терасами на других поверхах, ладно обставленими балконами і свіжою фарбою, минулорічною. Доріжка тут була з гарної бруківки, а кожен смолоскип був прикрашений невеликою корзиною з квітами. Внизу виднілось синє море, лодки, по яких бігали люди і білосніжні відблиски сонця. Мінливо повзли хмари по синьому-синьому небу і настрій в Олівера піднімався ще вище і вище.

- Качка, - обережно він промовив до своєї супутниці. - А то було погано, що я той тортик попросив? В нас тепер немає грошей?
- Ну чого ти Олівере… Ми звісно не багаті, але гроші ж є. Врожай є, продали вже дещо і будемо продавати. Не бідкаємось. Але ж і все підряд не скупиш мій юний хлопчик. Гроші треба вміти рахувати. Щось дозволяти собі, від чогось відмовлятись.
- Треба було сьогодні відмовитись? - він подивився на неї вже напів-мокрими очима.
- Сьогодні ні, - лагідно всміхнулась вона, - А от якщо завтра захочеться, то відмовся ха-ха! - качка розсміялась і лагідно погладила Олівера по ніжці, бо вище вона не досягала.
- Дивись, це той тваринник… - почулось збоку. Олівер зиркнув туди і побачив двох дівчаток в невеликій компанії, що робили вигляд ніби перешіптуються між собою. Але робили це так, щоб суть розмови явно була чутна Оліверу.
- Дикі… Чого їх не виженуть з міста? Ходять собі тут. - буркнула одна з світлими волоссям.
- Я чула, що вони всі їдять з однієї міски, як тварини…
- Фі, жахливо!

Олівер насупився. Такий гарний день був і його спаскудили ці дівчата. Він зі злости лише показав їм язика і скорчив “рожу”, як він сам називав. Краще від цього не стало, краєм ока помітила качка, а дівчатка, яких не вчили вихованості, лише охали і ахали дикунству хлопчика.

- Киш атсюдава! - пискнула одна і побігла в інший біг, а за нею потупотіли інші.
- Негарно Олі… - відмітила качка. - Нащо їх так…
- Бо вони дурні! - обурився він. - Чому вони це постійно перешіптуються. Що я їм зробив?
- Нічого мій хлопчик, просто такі діти. Батьки їх не виховали. Ну-мо, ну-мо, не журись. Нам ще працювати.
- Не журюся, а тільки злюся! - гримнув Олівер і зиркнув ще раз в бік тих дівчаток, що вже і сховались поміж домівок.

Купці поступово вийшли до «рибного порту». Вони так захопились розмовою, що час плинав непомітно і люди навколо немов зникли. Олівер запитав в продавців стосовно риби, ті пожартували, що можуть перепродати йому качку. Це був звичайний жарт тих рибаків, оскільки Олівер тут рідко був, то ніхто не знав про його опікунів. Памʼять в цих торговців швидка і мимолітня, а солоний немов те море язик так і кортив підкинути якийсь недоречний жарт.

Чоловіки тут були не ті, що в порті. Ці більш засмаглі, більш щуплисті, в різних розмальовках по тілу. І не сказати, що вони якісь погані… Ні, інакші. Здебільшого старші, обличчя вкриті зморшками і шрамами. Багато хто любив схилити чарку ввечорі, хтось залазив у бійки. Але на море поводились немов у військах. Чітко, струнко, по регламенту. Випливли, кинули приманку, зробили постріл стрілою - забрали здобич.

Олівер просунув в грубу, поцарапану долоню кілька монет і взяв рибу.
- Тримай малючок. Добра рибка. - всміхнувся дідусь. - Тільки бореться прям дуже.
- Так ви ж її мертву вже дістаєте? - не зрозумів Олівер. - Як так?
- Га… - дідусь зрадів, що малюк клюнув. Зʼявились нові вуха, щоб потеревенити.
- Ой Василь завʼязуй! - гукнув його інший. - Вже надоїв, цілий ранок про це розповідаєш. Ну клієнтів не шкода, так нас пошкодуй! - до нього підійшов інший рибака. З лисою, круглою головою і без одного зуба. - Малеча тікай! Поки я його тримаю! - і зареготав у весь рот.
- Так як вона боролась? - не звертав уваги Олівер.
- Я одну прибив. Сунув за нею руку і ця мене як дряпане! - старик підсунув руку прям до носа хлопчика. Тхнуло від неї немов від риби яка вже давно померла на березі. Олівер скривився так, що міг сам здатись за старця. Хутко відсунувся і гигикнув.
- То треба промити, бо вона смердить! - він розреготався і побіг назад, залишивши качку на самоті. Та від розпачу побігла за ним.
- От ж мале!… - гримнув рибика, але його похлопав по плечу друзяка.
- Та правду тобі хтось сказав. А ти то тикаєш рукою ніби то квіти навесні. Діти хоч можуть чесно все сказати.
- Хіба ти мені щось не казав. - дід смачно харкнув у воду і пішов полоскати руку там же. - Пече ж… Олівер відбіг від рибного причалу і зустрів грізний погляд качки.
- Олі, це невиховано!
- А хіба виховано сувати смердючу руку людям під ніс! Качка на мить сама замислилась.
- Вона то дійсно пахла. Але все рівно! Поки вони сперечались, люди навколо почали озиратись в бік моря і їхні розмови почали змінювати тон. Від звичайних балачок, на які мозок не звертав уваги, до чогось іншого. З гоміну виривались охи і ахи, вигуки і напружені нотки.
- Що трапилось?! - занервувала качка, не бачачи що відбувається, бо перед нею почали скупчуватись люди. Охи і ахи ставали сильнішими, гомін почав набирати обертів і змінювався інший відтінок. Тепер від подиву, до стриманої радощі і потім цікавості.
- Паруса! Білі! - хтось крикнув. - Гарні кораблі пливуть!
- Що?! Кораблі?! - Олівер аж підстрибнув, але нічого не було видно. Треба було бігти далі. Він хутко підхопив качку в руку і миттю почав пролазити поміж утворившийся натовп, що вийти на більш відкритий простір. Оминувши два кипариси з пальмами, він став за невеликим фонтаном і піднявся на нього. І дійсно… Там, вдалині виднілись біли паруса. Великі, що навіть на відстанні вони виглядали масивно.
- Ка-а-а-а-а-чка? - протягнув Олівер. - Можна я залишусь і подивлюсь? У неї не було вибору. Вона звісно тяжко позіхнула, хотіла понаставляти малу дитину, але як йому заборонити дивитись на кораблі? Качка лишила йому тортик, сама взяла пакунки і шукала в небі чайок.

Ці білі величезні птахи слугували гарними посланцями на короткі дистанції. Вона гукнула одну, щось нашепотіла їй у вушко і пошкандибала далі сама, тепло розпрощавшись з Олівером.
- Тільки веди себе слухняно, прошу. - остання вказівка була отримана.

Чайки підхопили речі, які треба було донести і полетіли разом з качкою додому. В будинок на пагорбі. Олівер проводжав їх очима і почав пальцем їсти торта, насолоджуючись видом того, як кораблі заходили в порт.

Величезні, неймовірно красиві, ще в такій кількості! Першим йшов невеликий бриг. Невеликого зросту, ледь визирав з води у зрівнянні з наступними, але був швидким і маневреним. Великі паруса давали швидкість і міць плисти першими, розвідувати шляхи і попереджати групу про небезпеку. Зараз він йшов першим не так далеко, щоб про щось попередити, але гордо тримав стрій і вів команду за собою.

За ним йшла карака, судно вище і більше, з дивакувато вигнутою формою корму. Немов пів-місяць, що вирішив поплавати у водичці. Хто ж його осудить, він відпочиває, вся праця починається ввечорі. За каракою йшли вони… Серце в Олівера завмерло. Він не міг повірити очам. Перший раз кораблі такого типу він бачив в такому дитинстві, що вже і не пригадати. Галеони… Ці неймовірні коралі за своєю красою були неперевершені. Високі мачти, немов ті сосни в лісі, що сягали неба. Кількість парусів така, що могла б вкрити ціле місто! Люди, які бігали на палубі були цяточками, мурашками, що непомітно робили справу. А ці гальюни з неймовірними фігурами. Олівер ще не міг розгледіти їх, але уява малювали неймовірних істот! Ахтер-кастелі, задня частина галеону, де мешкав капітан і його помічники. Ця різьба по дереву, візарунки і неймовірний колір обробки дерева…

В Олівера вже текла слина. Він вирішив бути першим і побіг до району порту, що є сили, щоб зайняти місце.

Кораблі поступово заходили в порт одночасно з тим як сонце сходило над містом і осяювало їм водний шлях. Першим до доків підходив той малесенький бриг, що вже і не виглядав таким маленьким. Матроси були гарно вдягнуті, не без зиску, але білі сорочки, синє обрамування коротких рукавів, смуглясті обличчя і чорне немов смола волосся в більшості. Здавалось, що вони хаотично бігають по палубі, але Олівер знав що ті готуються для швартування. Бриг був сам оформлений в темно-сині кольори, немов зливаючись з темним морем що бурлило за бухтою.

Капітан вийшов на палубу і гордо окинув поглядом натовп, що вже підходив. Він сухо скомандував помічникам що треба додатково буде зробити і почав спостерігати за швартуванням з верхньої карми біля штурвали, але залишав його керування матросу.

Бриг, чиє імʼя «Блискавичний» тепер можна було розгледіти швартувався коло десяти хвилин, коли за ним почала процес швартування Карака. Олівер перебіг миттю до іншого місця, щоб знову відкрити рота від подиву і насолоди. Карака була надзвичайним кораблем, а за нею - галеони! Очі бігали від одного корабля до іншого, не знаючи де зупинитись. У грудях стукало немов той коваль, що вибиває меча з бруска заліза. Як мовчазні вартові вони спокійно йшли позаду, не звертаючи уваги на дрібʼязок що відбувався навколо. Всі в розкішному вбранні, з темно-червоного дерева в свіжому шарі олії. Парусина неймовірно біла, немов її спеціально чистили перед тим як зайти в порт міста. По боках обшита чорними з золотими нитками, впливаючи у візарунок. Канати і троси акуратні, струнко натягнуті і без слідів довгої праці на власному тілі. Жодне волокно не вибивалось з них, не стирчало дригом чи кричало «я окремий, я окремий!» - ні. Всі сплетені в єдиний організм. І всі стояли в строю.

Капітан судна вийшов на палубу і махнув рукою до інших капітанів. Потім звернувся до матросів. Ті швидко, немов мавпенята полізли по канатам збирати паруса і складати їх під мачтою. Зброя була поховона і закрита. Окремо два парубка бігали вздовж палуби і начищали ганчіркою пирила, щоб від них відбивалось сонце.

Замріяний Олівер перевів очі з кораблів на найближчі крамнички. То були навіть не крамнички, а так, лавки з свіжими овочам і продуктами біля порту. Ще вчора тут жодної не було, а сьогодні розсипались немов гриби після дощу: приготувались до візитерів. Стояло кілька торговців під навісом. Полотно в червону полоску прикривало їх стомлені голови і товари від денного сонця, повільно гойдаючись на вітру. Хтось підходив, питав ціну, довго дискутував, але потім просто йшов, нічого не купивши. Інши ж навпаки, питали різко, платили швидко. Їм було не до балачок. Вони скоріш хотіли зробити власні справи і або набити шлунки, або просто перекусити по дорозі.

От підійшла жінка, що почала кидати вогники своєї жіночої енергії. З очей так і летіли іскорки, ніжні пальчики все намагались торкнутись його рук, а її занадто штучний гогіт звучав непристойно часто. Продавця фруктів це направду мало хвилювало. Він відповідав їй суто по справі. «Так, це вчорашні. 5 монет за кілограм. Ці по три, але треба зʼїсти швидше». Чоловік простягнув пакет до незадоволеної жінки і сонце відбилось від великої каблучки на одному з пальців. Мадам впилась в неї очима, потім на чоловіка, незадовільно фиркнула кинувши монет, і пішла. Разом з нею віддалився від прилавку хтось нижчий і явно більше задоволений. Він тримав в руках невідомий фрукт і з насолодою вкусив його! Але раптом помітив погляд Олівера і став на місці, впившись очима в хлопчика. Через секунду незнайомець пішов прямо до дитини.

Олівер не знав що робити, але зрозумів що сталось
- Ти його вкрав! - обурився він, тикаючи пальцем на надкусаний фрукт.
- Можна і так сказати. Поцупив. - перед ним стояв хлопчик такого ж зросту, як і сам Олівер. З бронзовим волоссям, великими кудрями, а щілина між зубами могла пропустити цілий бриг.
- Але я - чесний поцупака! Як зароблю гроші - відразу віддаю тим, в кого щось поцупив. Мене знають, знають що я віддаю. Це як позика. - Він простягнув руку в карман. - От чорт, тут же дірка, - чомусь йому це здалось смішним і він витягнув карман та почав хизуватись як два пальці щезають в його дірці. Його це так забавляло, але через мить хлопчик перемкнувся, забувши про що розповідав. - Я Рим! - він простягнув руку. Олівер не наважувався її потиснути і прискіпливо дивився на поцупаку.
- Да ладно тобі! - Рим здивувався - Я ж сказав що поверну. Всі місцеві знають, на мене навіть уваги не звертають! Я дитина хитра, але чесна!
- Навіщо красти? Можна ж просто попросити?
- Не люблю визивати жалість. Великий чоловік повинен нести відповідальність за вчинки! Вчитись жити самостійно! - Рим карикатурно задрав підборіддя догори і насупив обличчя, щоб зобразити когось, але Олівер навіть не здогадувався хто це міг би бути.
- І коли ти повернеш гроші?
- Завтра, або після завтра. В мене є 4 монети, не вистачає лише однієї. Зароблю на будівництві, чи газети порозношу зранку. То десь дві-три можна заробити. І поверну.
- І вони це знають?
- Так… - Рим так закотив очі, ніби це його образило. - То дядько Морф, здоровий чоловʼяга. Роботящий, я з його сином знайомий, хоча ми і не дружимо особливо. То ж він мене знає, я вже брав фрукти, повертав гроші. Вони мені навіть казали, що можу просто брати, але не часто.
- І чого ти не хочеш цього робити? - надалі не розумів Олівер.
- Бо кажу ж тобі, що я чесний хлопак! - Рим похлопав Олівера по плечу немов вони знайомі вже кілька років. - Ну ти чого! Гайда пішли, спитаємо, якщо мені не віриш. Олівер стояв і сумнівався чи треба йти, чи ні. Ніби і сором мучав за те, що не довіряв, але мучив і за те, що не сповістив місцевих, що відбулась крадіжка. Зрештою порозмовляши дуже швидко у себе в голові, вони рушили до продавця.
- Морфе, доброго дня! - привітався Рим. - Скажіть цьому добродію, що я завжди повертаю що беру! Чоловік зупинився від праці і здивовано поглянув на Рима. Темні карі очі пробігли по обличчю хлопчика, потім по його білокурого напарника.
- Ми знайомі? - гримнув він.
- Це ж я, Рим! Я взяв фрукт, - рим гордо простягнув його перед носом, - і завтра поверну гроші!
- Ти поцупив?! - рука чоловіка, поприй його розміри, немов той хижак вчепилась в одежу Рима і хлопець повис на висоті, починаючи стогнати, чим привернув увагу людей поруч. - Ніхто не цупить в Морфа! - очі торгівця налились кровʼю, збільшились рази у два, а з носа валив пар немов з печі. Олівер зацепенів і не знав що діяти. Йому було приємно, що він впіймав шахрая, але не хотів щоб той закінчив життя просто перед ним і в день, коли припливли такі гарні кораблі.
- Пустіть його! - крикнув він і вже замахнувся ногою, як чоловік розсміявся що є сили, облиснявивши Рима і попести його по голову.
- Та я жартую! - масивна рука ще більше взкуйовдила волосся і Рим опинився на землі, сам не на жарт перелякавшийся. - Ну годі, було ж смішно! - чоловік не вгамовувався від власного реготу.
- Не дуже! Я ледь в штани не надзюрив! - тепер обличчя жертви збагровіло від люті, а очі ледь тримали сльози. - Нащо так робити.
- Хіба не може стара людина собі знайти розвагу? Хлопче, ти ж мені привів аудиторію - він кинув погляд на Олівера, що стояв немов вкопаний. - Все гаразд юначе, я цього бешкетника давно знаю. Навіть не звертаю уваги, але ти молодець, що помітив його. Гостре око! - Морф схопив інший фрукт і просунув його Оліверу.
- Дякую, не треба - пручався Олівер.
- Їж, за рахунок закладу - Морф щиро всміхнувся у весь рот, обнаживши білесенькі зуби, що дуже контрастували на фоні смуглої шкіри.
- Тобто я платити мушу, а йому безкоштовно?! Це ж нечесно! - Рим знову обурився на несправедливість.
- Та не треба їй богу. Їж і ти безкоштовно, я пригощаю сьогодні. Гарна торгівля, можу дозволити.
- Серйозно?! - посмішка більше за чоловіка ковзнула по дитячому обличчю.
- Іди вже, поки не передумав, не відлякуй клієнтів.
- Спасибі! Гарного дня! - Рим зареготав і відбіг, потягнувши за собою Олівера. - Ну що, бачиш?
-Т-так… - Олівер аж трошки загикався.
- Я Рим - знову перед носом хлопчика зʼявилась рука. Але цього разу дитина з дому на пагорбі не пручалась.
- Олівер! - міцно потиснув він.

Хлопці відійшли від лавок і зайняли позицію, з якої галеони виглядали ще красивіше. Під час магазинною пригоди вже багато чого сталось. Масивні кораблі остаточно пришвартувались і готували спустити трап. Місцеві з порту підтягнули саморобний механізм, що слугував опором для кораблів різної висоті і допомагав налагодити трап і під високі судна і под низькі.

Проолієна не менш ніж все судно здоровенна деревʼяха шляпнулась об іншу, видавши глухий гул і один з матросів віддав честь перед тим як зʼявились інші люди. Першим ступив капітан. З пишними вусами, волоссям скрученим у великі коси і заплетені з-заду. Його розкішна шляпа легенько прикривала погляд від яскравого сонця, а розкішний костюм гойдався по вітру. Гарні, вишукані туфлі, пістоль з гравірованою рукояткою із синього дерева і гостра немов жало бджоли рапіра. За ним пішли чоловіки, вдягнути скромніше, але теж вишукано. Потім ногами затупотіли матроси і інші члени команди. Йшли доволі високі, худорляві чоловіки з бородами по плечі, інші з бородами по пояс, завʼязаними у кількох місцях немов довгі коси у дівчат. Інші хизувались дорогими прикрасами: перснями що грайливо кидали промінці від сонця на місцевих глядачів, кільцями з коштовним камінням, величезними і важкими немов цегла сережками у вухах. Підпоясані шовковими поясами, сукно з яких скоріш за все коштувало як невеликий дім в Сіачапеллі. На ньому висіли мішочки, що дзвінко лунали при кожному кроці.
- О які! - буркнув Рим. - Купці шляхетні, мабуть багато торгують. Ти ба як спорядились. На наших враження точно справдить.

Червоні, пурпурові кольори, золоті нитки, що обшивали костюми. Явно готувались до ефектного виходу. Однак не всі з цих заморських гостей йшли самі. Багато хто йшов у складі родини. Жінки, що йшли поруч, або навіть попереду власних чоловіків і діти, що тягнулись останніми. Черга тягнулась несамовито довго. Здавалось що вже місця не має в порту, а люди ще не скінчались і не скінчались. Вони рівно вишукувались і поступово відтисняли місцевих зівак глибше в місто. Але один місцевий правноправець залишався на своєму місці в оточені одного охоронця. На ньому відлунював пристойний одяг, але не такий розкішний як в гостів. Одягнутий в випрасовані брюки з чіткими і гострими немов ніж стрілками, накрохмалену сорочку і акуратну чорну краватку. Довгі рукава сорочки були елегантно підстегнуті золотими запонками.

Ледь не останнім виходив вкрай високий чоловік. У зрівнянні з іншими, він міг дати фору всім. Його постать зʼявилась немов та гора з-за обрію і затьмарила сонце. Чорні, кудряві волоси спочивали на плечах. Густа борода ховала рота і очі швидко бігали поміж натовпу. Рука лежала на товстенній шпазі розміром з самого Олівера. Інша рука тримала в собі крихітну і бліду долонь дівчини, що виглядала як хвора. Навіть з такою відстані Олівер міг розгледіти її синці під очима, потуплений погляд. Попри все це, вона справляла якесь приємне враження, таке, що змушувало без зайвої думки просто посміхатись. Хоча вона того і не бачила.

Хвора, але ж вродлива! - гикнув Рим. - Тим ба яка мадам. А он мати за нею. - він показав на жінку, що була вдягнута в біле вбрання і мала довгу косу, що притримувала в руках. Ага, наче злодії якісь. - Олівер насторожено їх розглядав. Дівчинка зникла серед натовпу дорослих. Вся маса люду з кораблів закінчила вихід і вишукувалась перед містом. Їм назустріч вийшов почесний караул міста, підняли мушкети і зробили гучні, але вкрай не синхронні постріли в повітря, віддавши шану новоприбулим. Почувся якийсь гомін в натовпі.
- Що він сказав? Що сказав - питали один в одного чоловіки і жінки.
- Скязяв, що вітайє йіх у місті! - хтось з явно дивним вимовленням проінформував. - Запрьощує в церкву! Завтра! Наразі всіх йіх проводять для разселенія!
- Може пішли полазимо по місту? - запропонував Рим. На цьому було і вирішено. Два малих шибеника, що ледь встигли познайомитись відокремились від натовпу і пішли вздовж берега. Рим засунув руки в кармани і почав розповідати про місто немов Олівер там був перший раз. «На рибному ринку колись мій дядько продавав рибу. Знаєш же що тза ринок?» - Олівер мугикнув. «Так от десь рік тому дядька не стала, а тітка переїхала в капітолій до дитини. Продали дім, як тато розповідав. А що за рибу ти їси?»
- Хм… - Олівер замислився, бо швидко не міг пригадати. - Ну от сьогодні фомрель… Форель. Форель, точно. Лосось давно був. На тому тижні здається.
- А щось прям полюбляєш?
- Та що дадуть, те і зʼїм, не обираю.
- Ги, а ти голова! - Рим похлопав його по плечу.
- А часто ти так цупаєш їжу в торговців? - поцікавився Олівер.
- Та ні… Мабуть. До цього он на тому тижні щось взяв. А, то я тістечко у тітки Роуз. Вона добра, завжди ще щось просто так дасть.
- Ти голодний може? - Олівер простягнув свій фрукт до нового друга, поділитсь.
-Га-га, та ти що! Дякую! Але не треба, я не голодний, їж сам. Але якщо не хочеш, то я залюбки зʼїм!
- Так ти хочеш, чи ні? - заплутався Олі.
- Дивися, - Рим зупинився, - я не голодний. - він уважно окинув оком Олівера. - Тобі що, здається що я бідкую?
- Ем… - він сковтнув слину, бо не знав як викрутитись з цієї ситуації. - Так? Рим розсміявся що є сили, зігнувшись навпіл. Сміх був щирим, гучним і знову ставив Олівера в незручне становище. Він знову не розумів як себе поводити і що відбувається. Йому важко давались такі інтеракції з новими людьми.
- Дякую друже! Але я впорядку. Я ж казав, що то для того, щоб бути самостійним. Жаліти мене не треба. Їм я достатньо, просто якщо ти вже наївся - я міг би доїсти. Бо треба енергія для бігу!
- Для бігу? - хлопчик з будинку на пагорбі перевів очі на напів-зʼїдений фрукт. - А нащо ти бігаєш?
- Не нащо, а де! - Рим знову всміхнувся, показавши дірки від нестаючих зубів. - Я бігаю по дахах! Це класна штука! Дорослі взагалі не розуміють що відбувається, а поки щось почнуть кумекати, то я вже вщух - і зник! І бігаєш собі, стрибаєш, хапаєшся за мотузки, літаєш немов птах, а потім висиш як та обізʼяна з книжок! Це дуже круто! Хочеш навчу? - Рим вчепився очима в приятеля і не відпускав його, поки не отримав відповіді.
- Ні, дякую. - сухо відповів Олівер. - Я не дуже люблю висоту, ще впаду і то розібʼюся. Краще давай тут ходити.
- Га?
- Чесно-чесно. Я малювати люблю, а бігати не дуже. Хіба що з собакою…
- У ВАС Є СОБАКА?! - Рим настільки збудився, що в нього повставало все волосся на голові. - КРУТО! Теж хочу собаку, але маю лише братів і сестер… - він фиркнув.
- А от в мене немає… Я сам вважай.
- Ну… Не в братах і сестрах щастя, і щастя не без них. Що є, то є, ми ж не обираємо. - він підморгнув і пішов далі.

Розповідь відійшла від собак і братів і більше стала новим етапом «нової екскурсії». Рим багато де бігав по місту і його пізнання вкрай відрізнялись від «офіційних» знань Олівера. Якщо останній знав вулиці, кілька парків і гадав що знає місто, то спілкування з Римом давало розуміння, що він дійсно міг би прикинутись пасажиром корабля і ніхто б не помітив різниці.

Рим знав вкрай багато бічних вулиць, дивних і сумнівної якості каналів, входів і виходів з місцевої (вельми пахучої в край поганому сенсі) каналізації. Знав де яке дерево було зламано і показував гілки які випадково він зламав, а які були зламані ще з його дитинства. Він забігав до порту чи маленьких фабрик і сидів на даху, спостерігаючи як люди працюють, хто лінується, а хто добре робить працю. Потім пропонував ліним робити працю за них за пів-ціни. Так заробляв невеликі гроші. Рим прям пашів якоюсь енергією, нестримною силою, що змушувала його мʼязи постійно напружуватись, кудись бігти, щось вигадувати. Для Олівера це було дивно. Бо він гадав, що він енергійний, але у зрівнянні з Римом, Олівер просто лежав на дивані. Такого фонтану, надібності нестися, долати дахи, дивитись на працю, цупити щоб повертати в нього не було.

Знання нового друга поширювались і на торговцях. Він знав давно зачинені лавки, і дві магічні що ще працювали в місті та продавали різного роду барахло. Хіба що інколи мали цінні предмети, як наприклад криштали чи певні трави для зілля або іншого варева. «Мабуть колись давно Рим точно впав в якийсь чан з варевом» - подумав про себе Олівер.

Ніби прочитавши його думки, Рим щоб підтвердити його незвичність зупинився і почав дивитись кудись вгору. А вже через мить він здерся на одну бочку, вчепився в навіс, підтягнувся і визирав з даху. Це був маленький дім на розі вулиць. Але для Рима - це був лабіринт, який дозволяв вилізти на дахи!

- Загалом дахи - це не дуже складно. - Рим подав руку Оліверу, який спантеличино дивився на неї і навпаки, хотів втекти. Попри той факт, що теж автоматично заліз на бочку. - Хапай кажу! - рука опинилась ще нижче і Олівер невпевнено її вхопив. Рим, попри свій вигляд, виявився довольно мужним і майже без перешкод витягнув Олівера до себе.
- Ого! Високо! - крикнув той.
- Ти боїшся висоти? - Рим гигикнув. - Я ще подумав, про це, коли ти перший раз відмовився. То що скажеш, боїшся?
- Ну і що що боюся?! - фиркнув Олівер і склав руки. - Ти теж чогось боїшся!
- І це правда… - Рим замислився і почухав підборіддя. - Але не про це зараз. Я ж казав, що дахи - це не складно.
- Але страшно - Олівер озирнувся донизу і відступив.
- Не страшно, якщо знаєш як падати. - Рим підійшов до межі, чим змусив Олівера нерово тіпнутись. - Дивись, якщо я падаю, то я намагаюсь схилити тіло до поверхні і вчепитись руками. Ось так - Рим удавана зобразив що падає спиною на тротуар, але замість того, щоб продовжувати падати спиною вниз, він ковзнув ногами і тіло розгорнулось так, що руки вже падали на карниз. - Оп! - крикнув Рим, міцно вчепившись пальцями.
- Стій! - крикнув Олівер, потягнувшись хапати його.
- Все гара-а-а-а-зд, - Рим всміхнувся і легко підтягнувся, знову опинившись поруч з другом.
- Як це так? - Олівер знову подивився донизу і падати йому не дуже хотілось.
- Так весь трюк в тому, що я ковжу ногами. Дивись, - не встиг Олівер зреагувати, як Рим вже знову нахилився, ковзнув ногами і вхопився наново за карніз.
- Гей! А ну злазьте звідти! - крикнув чоловік, що зупинився поруч з будинком.
- Тікаймо! - Рим вчепився рукою в Олівера і потягнув його за собою.

Мабуть то було наслання, раптовий випад сил чи чогось, але у Олівера в очах побіліло і всі чуття страху притупились. Ноги самі понесли вперед, а голова ще не встигала щось викрикувати. Лише почулось «СТРИБАЙ!» - і Олівер вже котився на іншому даху, хапаючи ротом повітря.

Стояв теплий літній день. Повітря вже прогрівалось і ставало важче дихати. Сонце надавало простору жовтого відтінку, хоча при цьому буквально випалювало кольори. Двоє хлопців лежали на даху і реготали. Реготали, хапали повітря і знову реготали. Один реготав від радощів забави, інший від паніки, що розливалась по тілу і чомусь викликала саме регіт. Серце колотало і ховало всі зовнішні звуки за собою, сонце неймовірно сліпило, а в голові була біла каша.

- Ти ба як побіг! - почулось поруч немов тумані. - А казав що боїшся! Олівер лежав і не реагував. Вустами він хапав повітря, істеричний регіт закінчився і адреналін в крові почав наздоганяти.
- Друже… - в синьому небі зʼявилась голова Рима. - Ти в порядку? Рим не чекаючи відповіді підхопив друга і поставив його в стоячу позицію.
- Дихай, повільніше і повільніше - він почав показово дихати і видихати. Олівер блимаючи очима спробував втягнути палке солоне повітря і випустити його. Поволі. Знову втягнути. Секунду потримати. Випустити. На подив серце дійсно почало вщухати, зовнішні звуки ставали дедалі чіткішими, а білина перед очима спадала. Все знов набирало звиклої швидкості.
- Живий? - сміявся Рим, хлопаючи друга по плечах.
- Ага… - Олівер ще досі не міг повірити що він це зробив.
- От бачиш. А казав що боїшся. - Рим подивився на шлях, який вони зробили. - Добряче ми пробігли. Якби не знав, то подумав що ти природжений даховий бігун, ги.
- Та ну тебе! - буркнув Олівер і всівся на даху. - Я навіть не знаю як це зробив!
- В страха великі очі. Коли треба було бігти, мозок відімкнувся. От і все.
- То я бачу він в тебе багато разів відмикається… - все ще обурений Олівер грізно дивився на Рима.
- Чого ти? - друг присів поруч з ним. - Бачиш, тепер ж не страшно. Ти вже все зробив, можна і просто так бігати. Головне навчитись зізковзувати і все буде якомога краще. Рима не хвилювало те, що Олівер ще хвилин десять тому в житті не міг уявити що він може так бігати. Головне було, що за 10 хвилин він вже подолав цей страх. Це було найкращим висновком цього дня. Страх можна долати. Друзів - заводити.
- Гей, - озвав він Олівера, - друзі? - Рим простягнув руку. Олівер удав що і не дуже хоче, але насправді йому було в радість завести нового друга. Руки стиснулись в повітрі і тепер Олівер стояв поруч.
- Друзі.

Подальший день минув швидше ніж того хотілось. Новостворений дует друзів мчав то крізь вулиці, то обережно прокрадався верхіваками домівок. Олівер попри свій страх, який ще час від часу вигулькував, стрибав з одного даху на інший. Рим добряче його вчив «ковзанню» з межі даху, якщо падаєш. І загалом вчив як бігати так, щоб черепиця не відпадала.

Вони вибігли до набережної біля порту. Кораблі були вже розвантажені, натовп щез: розбігся по місту. Крамниці знову приймали клієнтів, а чоловіки з гужевими візками розвозили їстивні товари повз районів Сіачапелу. На пляжі вже висипало багато люду. Крізь піщаних дюн виднілись білі як парусина парасолі, дами обережно охолоджували себе віялом.

Близько вечору Олівер вже прощавався з Римом і йшов додому.

- А де ти живеш? - поцікавився Рим. Олівер вказав на найвищий будинок Сіачапеллу. Дім на пагорбі. - ТО ЦЕ ТИ ТАМ МЕШКАЄШ?! І мовчав цілий день!? Олівер здивовано почав блимати очима.
- А що такого?
- Та це ж найкрутіший будинок в місті! Його видно звідусіль. Ти знаєш, завжди було цікаво дізнатись що там і хто живе. А тепер я навіть особисто знаю тебе! Ов-ва-а-а-а!
- Хочеш в гості? - всміхнувся Олівер.
- Та звичайно! Але вже не сьогодні, забагато для одного дня, ги-ги. Добре, бувай дружаче! - Рим простягнув руку
- А тобі є де ночувати?
- Бугагага! - Рим зареготав у весь ріт. - Оце ти даєш Олівере! Звичайно що є! Я ж не вчора народився. Але, - Рим підморгнув, - вельми вдячний пану за чутливість. - він демонстративно вклонився немов вельмож.

Обидва хлопці розсміялись, потиснули руки немов здоровенні чоловіки і домовились зустрітись наступного дня.

День закінчувався з присмаком пригод. Невеликих, але пригод. Олівер давно нічого такого не відчував. Останні тижні були в очікуванні літа, закінченні праці в полях разом з усім будинком і ті кілька днів перерви після праці - вони були відверто нудні.

За вечерею Олівер поділився відкриттям, тому де був, але обережно опустив момент що стрибали по дахам. Казав просто що бігали вулицями. Йому повірили, бо не було потреби сумніватись.

Вже вночі, коли більшість мешканців дому на пагорбі віддались солодкому сну, на другому поверсі, в залі, ще мерехтіло світло. Свин читав книжку, пес лежав в куті і замріяно буркотів собі під ніс. Качка вʼязала майбутню шкарпетку. На зиму.

- Що, наш Олівер нарешті завів друга? - звернувся ніби сам до себе свин.
- Не кажи гоп, поки не перестрибнеш… - позіхнув пес.
- Гадаєш, що зарано радію? - свин споглядав на свого пухнастого друга з-за кута книжки.
- Поживемо - побачимо… - пес знову позіхнув, ніби втягуючи.
- Годі вам. Хлопчик нарешті з кимось подружився, це дуже добрий знак. - обурилась качка.
- Так хто ж сперечається, люба качка. Трошки турбуюсь я… - свин аж сковтнув. - Він так швидко росте. Здавалось що лише вчора вмів лише гикати і мекати.
- То ти себе плутаєш, гив-гив - пес від власного задоволення аж розгорнувся на спину. - А що сталось з тим іншим хлопчиком, він колись гуляв, восени здається?
- Ой не питай… - качка занурилась ще більше у вʼязання.
- Ов-ва, я чогось не знаю? - пес знову розгорнувся на живіт, подивився пристально на качку, потім перевів погляд на свина.
- Чого ти на мене дивишся. Хто вуха розвісив коли розповідали? Ви ж собаки, у вас ж слух на кілометри!
- Свин не треба, - качка грізно подивилась на нього.
- Так люба, я не розумію. Хіба щось зміниться? Ну забув цей волохатий, буває.
- Не люблю згадувати той момент. Потім обговорите…
- Ой ладно тобі - свин махнув копитцем, - Того хлопчика мама посадила на домашній «карантин», як виявилось. Той-во нам чайки розповіли. Заборонила йому з Олі спілкуватись, бо, цитую: «Він дивний і живе сам з тваринами». - Пес аж підняв вуха від подиву. Його шерсть немов почала пускати струмені.
- Та ти що?! - від подиву його шепіт ледь не перейшов на гучний звук. - Невже прям так і сказала?!
- Ну… - свин потиснув плечима, - Так казали чайки. Що там дійсно - хто його зна. Але ж той мальчуган потім отримав наганяй, коли все таки зустрівся з Олівером. Там чи то хтось побачив, потім збовтнув, чи сестра якась. Коротше і тому малому влетіло, що вуха диміли немов чайник. Але ж як ти поясниш дитині, що це та жіночка клепки не тямить, а не він поганий.
- У-у-у-у, бач, вже не памʼятаю. Це ж тому Олівер тоді з кімнати і не виходив. А-а-а-а, он воно що. А я думав просто настрою нема.
- Це тобі кинь мʼяча чи кістку дати - буде настрій. А дитина то складніше… - свин кинув погляд на качку. - Ти чого люба наша.
- Н-н-н-ічого… - схлипнула вона і обережно витерла дві сльозинки що покотились. - Така гарна дитина, така гарна. І мусить страждати, що яка дурепка заборонила дружити. Ми що, кусаємось? Чи когось образили?
- Ну все, годі-годі…

Свин підвівся і прийшов до заплаканої качки і всадив її на коліна. Остання схилилась і дала себе огорнути, а поруч сівший пес, утворював ще більше тепло і вони втрьох немов завмерли на кілька хвилин, поки догорала свічка. Вона бризнула останні вогники і погасла, зануривши всю кімнати і будинок у пітьму ночі.